ВСТУП
У березні 2020 року виповнилось 81 рік з проголошення на Закарпатті незалежної держави – Карпатської України.
Карпатська Україна (Карпато–Українська держава) – територія південних схил Карпат, і заселена переважно українцями, словаками, угорцями.
Етнографічно до Карпатської України входять землі заселені слов'янами ще в ранньому середньовіччі в складі сучасної Закарпатської області України та Пряшівського району Словакії.
В Карпатській Україні велику кількість населення становлять угорці, румуни, словаки та німці, які прийшли та осіли на цих територіях в минулих століттях.
Місцеве населення цих земель мало давню саме назву «Русини», яка проіснувала до початку ХХ ст. і в усвідомленні населення була замінена на «Українці» під впливом визвольно-революційної боротьби Українського народу 1917–1920-х років. Відтоді Підкарпаття стає осередком Українського національного руху, який вилився в боротьбу за утворення державності.
Боротьба українського населення Підкарпаття за самостійність, самовизначення та державність і незалежність в 1938–1939-х роках стала завершальним етапом боротьби Українського народу за самостійність.
Всі внутрішньополітичні процеси пов'язані з формуванням передумов державності, національний рух українського населення, зовнішньополітичне становище Карпатської України складає собою єдину проблематику досліджуваної теми, висвітлюючи всю складність боротьби Українського народу за державність, самостійність в першій половині ХХ ст.
Протягом століть український народ Закарпаття перебував у ярмі іноземних поневолювачів.
Історія Підкарпаття в період Карпатської України, досить фундаментально досліджена істориками, але оцінки її існування досить неоднозначні.
Угорська історіографія розглядає Закарпаття як історично невід’ємну частину Великої Угорщини, і тому події 1938–1939 років розглядаються, як випадкова помилка в ході Підкарпатської історії внаслідок Чехословацького та Українського націоналістичного впливу. Загарбання Угорщиною Карпатської України в 1939 році розглядається, як відновлення історичної справедливості, возз’єднання угорців Закарпаття з історичною батьківщиною.
Російська Радянська історіографія також неоднозначно розглядала існування Карпатської України. Чітко помітний вплив націоналістичних елементів, проникнувших з Галицької України, в формуванні державності Карпатської України, орієнтація уряду Августина Волошина на Гітлерівську Німеччину, з метою забезпечення міжнародного визнання Карпатської України як держави, зумовили тотальну критику в руслі антифашизму Радянськими істориками, скривлення ними історичних фактів, підтримка ідей боротьби за радянську владу в Закарпатті в 1938–1939-х роках та абсолютне відкидання прогресивного значення досягнень Карпатської України.
Історія південних схилів Карпат є невід’ємною частиною всеукраїнської історії. Процес формування державності Карпатської України є дуже складним, ще більш важким є процес здобуття незалежності.

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ КАРПАТО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Після поразки Австро–Угорської імперії в Першій Світовій Війні на її теренах масово виникали національно-визвольні рухи, які боролися за незалежність підкорених народів.

З початком Угорської національної революції 29–31 жовтня 1918 року Закарпатський революційний рух йшов в руслі Угорського революційного руху. Водночас почали чітко проявлятися елементи національного українського руху на революційні події.

Русинські проугорські позиції активно відстоювала створена 6 листопада 1918 року Ужгородська Рада Рутенів Мадярщини з ініціативи уніатського священика А.Палпа. До її складу входили відомі громадські діячі Й. Камінський, Е. Сабо, секретар – А. Волошин. Рада Рутенів однозначно проголосила про приєднання Закарпаття до Угорщини.

Другий шлях вирішення питання про приєднання до України. Створена в Сваляві 08 листопада 1818 року Карпато–Русинська Народна Рада активно відстоювала українську національно–демократичну ідею. В декларації більшості селянських рад з'являються прохання про приєднання до України Русі, зустрічалися випадки прохання з'єднатися з Галичиною.

Рішенням сільських рад, наприклад Ясіня та Бедевля заявлялося, що вони є українцями і просять приєднати Закарпаття до України.

На зборах представників міст і сіл Мараморощини, який проходив 18 грудня 1918 року, де всі делегати висловилися за об' єднання всіх «Руських земель» до одної держави – Соборної України.

Для остаточного вирішення цього питання збори ухвалили скликати на 21 січня 1919 року з'їзд в Хусті представників рад всього Закарпаття від кожних тисячі населення одного кандидата.

Ці події стали прямим наслідком пропаганди національно-українських ідей гуртком організованим професором А. Штефаном, ще з вересня 1918 року Вони пропагували ідею злуки Карпатської України з іншими українськими землями, які змагалися за державну самостійність. Під їх впливом була Руська Народна Рада в Ужгороді. Основним напрямком діяльності організації було забезпечення максимальної автономії Підкарпатської Русі в складі Угорщини. Найбільшим здобутком Руської Народної Ради можна вважати вплив на розробку О. Сабовим проекту закону про права Закарпаття.

10 грудня в Будапешті відбувся з'їзд представників русинського населення для обговорення проекту нового закону про утворення в складі Угорщини нової адміністративної одиниці – «Руської Країни». Однак незважаючи на негативне ставлення до законопроекту більшості населення Закарпаття уряд М. Кароль 21 грудня 1918 року видав закон № 10 «Про національну автономію Русинів, що проживають в Угорщині». За цим законом Русинам надавалася автономія в сфері самоврядування, у внутрішній адміністрації, юстиції, в питаннях релігії, освіти, користування мови в законодавстві.

Цей закон одначе однобічно розглядав автономність Закарпаття фактично нівелюючи проголошеною метою цього закону встановити самоврядну автономію на Закарпатті.

Тому в кінці 1918 на початку 1919 року на Закарпатті в містах і селах ширився рух за незалежність Закарпаття та його приєднання до України.

Апогеєм розвитку боротьби Закарпаття за возз’єднання з Україною стали події січня 1919 року.

На початку січня західну частину Підкарпаття – Угочанський комітат окупували чеські війська. З півдня загрожували окупацією Угорські а на південному-сході Румунські війська.

Гуцульська Республіка мала свій парламент кількістю 42 чоловік, уряд та галузеві міністерства. Внаслідок вдалої військової операції було звільнено Східну частину Мараморощини (сучасна територія Рахівського району Закарпатської Області).

В той час йшли переговори між ЗУНР та УНР за умови об'єднання в єдину державу. Чітко вистежуючи ці тенденції Народна Рада Ясіня надіслала від імені Рад Закарпаття на переговори С. Клочуряка.

Подолавши всі труднощі пов'язані з втручанням Угорських військ та адміністрації, обрані на зборах в містах і селах делегати з'їзду приїхали в Хуст. 21 січня 1919 року всього прибуло 420 обраних делегатів. Найбільш слабо представленими були Угочанський та Ужанський комітати. Делегації прибули з понад 175 населених пунктів з 400.

Поляризація політичних напрямків , представлених народними радами Закарпаття і розділених на проугорську та соборноукраїнську політику.

До кінця січня 1919 року в процесі подальшої поляризації залишались Чехословацький та український варіанти.

Чехословаччина заручившись підтримкою емігрантських організацій, особливо Американської Народної Ради Русинів, яка 12 листопада після тривалого обговорення схвалила, на конгресі цієї організації, рішення про «право Угро–Русинів приєднатися до Чехословацької демократичної республіки».

Прочехословацькі сили стали найбільш впливовими також завдяки орієнтації держав переможців у війні, на Парижській мирній конференції, які схилялись до Чехословацького варіанту розв'язання проблеми Підкарпатської Русі як оптимального. У Парижі було також відкинуто протести українських делегацій УНР та ЗУНР, Угорщини, Румунії проти приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

На Парижській мирній конференції в питаннях щодо Закарпаття розгорілися суперечки між двома проектами статусу Закарпаття в складі ЧСР. Г. Жаткович запропонував проект за яким Закарпаття мало мати внутрішнє земельне самоуправління за моделлю штатів в північній Америці. Кордони «Руського штату» не визначалися, але до того як мали бути проведені переговори з Словаками щодо кордонів він повинен охоплювати русинські території до району округів Спіш, Шарши і Земплин, на які заявили свої претензії Словаки. Передбачались також право «Русинського штату» звертатись до третейського суду Ліги Націй, який мав розглядати питання, що могли постати між русинами та урядом ЧСР.

Другим проектом устрою Закарпаття в складі ЧСР був проект представлений Е. Бенешом. Цей проект передбачав насамперед утворення Закарпатського парламенту з правом законодавчої правомочності в питаннях мови, шкільництва, релігії і деяких інших питань, у всіх інших питаннях території Підкарпатських русинів підпорядкована законодавчій системі Законодавчих зборів ЧСР.

Управління мав очолити тимчасовий губернатор та його заступники, яких призначає президент Чехословацької республіки.

Комісія мирної конференції 20 травня рекомендувала Раді Чотирьох прийняти проект Бенеша за основу майбутнього статусу Підкарпатської Русі.

Цей проект, як кінцевий варіант делегація ЧСР представила на розгляд Ради Чотирьох 4 липня 1919 року.

Питання приналежності Підкарпатської Русі до ЧСР остаточно врегульовував мирний трактат підписаний у Сен-Жермені 10 вересня 1919 року (ст. 10–13).

4 червня 1920 року в Тріанонському палаці підписано мирний договір з Угорщиною, який підтвердив входження Підкарпатської Русі до складу ЧСР. Закарпаття остаточно включено до складу Чехословаччини на правах обмеженої автономії, яка затверджена конституцією ЧСР від 29 лютого 1920 року.

Існування автономних органів влади – тимчасового губернатора зумовило подальший розвиток державотворчих основ Карпатської України.

Реформа освіти, покращення умов та доступу до навчання підвищили культурно-освітній рівень Закарпаття.

Активне політичне життя населення, його інтегрованість в Чехословацьку політичну структуру зумовило виникнення багатьох політичних партій. Центром русинської спільноти стає Центральна Руська Народна Рада (ЦРНР), яка поступово перетворюється в опозицію празькій адміністрації, намагається бути активною політичною силою краю.

Перша й остання партійна конференція з питань програми уряду ЧСР відносно проблеми «Підкарпатської Русі» відбулася 22 березня 1922 року. В документі, прийнятому на нараді, висувалися такі вимоги до уряду ЧСР:

1. негайно скликати автономний Сойм з участю усіх політичних партій;

2. вирішити питання про кордон між Словаччиною і Підкарпатською Руссю.

Боротьба за автономію Підкарпатської Русі продовжувалась і в наступні роки.

В 1924, 1925, і 1929 роках проведені вибори до спільного парламенту ЧСР. Перемогу на перших виборах по Закарпаттю отримали комуністи, які набрали більше 40–ка відсотків голосів. В других виборах перемогу отримали аграрні партії.

В 20–30-х роках на Закарпатті часто відбуваються страйки, забастовки робітників і селян, на яких мала великий вплив комуністична пропаганда. Часто страйки переростали в сутички з жандармами в яких гинули люди.

В другій половині 30–х років значно зросла небезпека війни в Європі.

Політичні сили намагалися заручитись підтримкою широких мас населення в змаганні за досягнення своїх політичних цілей.

Поступово окреслились 3 політичні угруповування:

Перше – пливова комуністична організація користувалась великою підтримкою населення. Вона проводила політику зближення з соціал-демократами. Крайова організація КПЧ активно виступала за зближення з СРСР закриваючи очі на голодомор 1932–1933 рр. в Україні та розгортання репресій. Лідер організації О.О. Борканюк за підтримки СРСР розгортав широку пропаганду комуністичних ідей, але комуністи випускали вимоги автономії Закарпаття в своїх дія і тому їх вплив на політичний процес в кінці 30 -х років значно ослаб.

Другим впливовим політичним угруповуванням були проугорсько настроєні національні партії Угорців та русинські організації (Автономний Землеробський Союз на чолі з А. Бродієм та Русская Національно – автономная партия (РНАП) С.Фенцика). Це політичне угруповування посилює свій вплив в політичному житті Підкарпатської Русі. В кінці 30–х років особливо АЗС стає на чолі боротьби за автономію Закарпаття. Ця партія отримала цілковиту підтримку Угорщини, особливо фінансову.

З іншого боку РНАП С. Фенцика, яка стояла на принципах автономії «Подкарпатской Руси» в кордонах від Попраду до Тиси, претендуючи на землі заселені як Русинами так і Словаками. Ця партія отримала підтримку з Польщі, яка претендувала на Тішинську Сілезію, і всіляко зацікавлена в підриві інтегральності ЧСР.

Між цими партіями розгорілася жорстка боротьба в якій отримала перевагу АЗС.

Третім, дуже важливим, угруповуванням були організації українського спрямування. Руська Хліборобна (Земледільна) Партія на чолі з А.Волошином стала форпостом українофільської течії та провідником Українського Національного руху. В фарватері її політики йшли організації українського спрямування, молодіжна організація «Пласт», «Просвіта» – центр народницького руху, Карпатські Січові товариства, та інші.

В 1937 році організувався рух за самостійну та соборну державу, за незалежність Карпатської України й створення єдиного українського фронту. Біля колиски цього руху стояли Перша Руська (Українська) Центральна Рада, товариство «Просвіта», Українське студентство Християнська Народна Партія (колишня АЗС), товариства «Січ» та ін.

В 1937–1939 роках міжнародна обстановка в Європі загострилася. Посилився вплив в центральній Європі Німеччини, Італії, Польщі та Угорщини.

Ревізіоністський рух проти Версальско – Вашингтонської системи, слабкість Чехословаччини, яку підривали рухи національних меншин, зумовили значний інтерес сусідніх держав до її території.

Гітлерівська Німеччина претендувала на Судети, Польща на Тішенську Сілезію, а Угорщина на Закарпаття й Словаччину.

Питання про долю Чехословаччини, як держави, про Чехословаччину й Підкарпатську Русь, як її частин, не сходило з поля зору Європейських дипломатів навесні та влітку 1938 року.

В травні 1939 року в стосунках між Німетчиною і ЧСР розгорілася криза, яка 20–21 травня мало не переросла в збройні сутички, справу Судетів не було полагоджено.

Вже 12 вересня 1938 року Гітлер в промові на партійному з'їзді НСДАП заявив, що «право на самовизначення судетських німців буде реалізоване силою, якщо не буде погоджене мирним шляхом». 18–19 вересня 1938 року міністр закордонних справ Боннет та прем'єр Франції Е.Деладьє в переговорах з англійським прем'єром Н. Чемберленом запропонував

Президентові Рузвельту вдалося вплинути на Мусоліні, який у свою чергу вплинув на Гітлера й так дійшло до скликання Гітлером Мюнхенської конференції 29–30 вересня 1938 року.

В таких умовах в Мюнхені проходила конференція, на якій керівники чотирьох держав Гітлер, Мусоліні, Деладьє та Чемберлен вирішували долю Чехословаччини недопустивши навіть її представників. Не були допущені й представники СРСР.

За протоколом, на Мюнхенській конференції вже не дискутовано, чи віддати Судети Німеччині, а тільки над справою визначення кордону та над справою проведення окупації. В основу прийнято етнографічний принцип розселення Німців.

Дня 10 жовтня закінчено окупацію територій, приділених Німеччині.

Щодо Угорсько–Польських претензій до ЧСР в період Мюнхена це окреме питання, яке треба розглянути.

Ці претензії обох країн до ЧСР на протязі 30–х років ХХ ст. обумовлювали принципи таємної політики Польщі та Угорщини, зближення їх з Німеччиною. Угорщина визнала польські претензії до Чехословаччини, а польський дипломат Угорські претензії. Польща підтримала ідею, що Угорщині має бути віддана не частина, а вся територія Підкарпатської Русі. Угорщина намагалася розв'язати територіальну проблему військовим шляхом, проти чого її застеріг Гітлер.

Спільний Польсько–Угорський мав зміцнити блок фашистських держав, створення важливого плацдарму в нападі на СРСР. До західного кордону СРСР стягнув 30 дивізій.

В Мюнхені 29–30 вересня 1938 року вимоги Угорщини і Польщі, щодо ЧСР конференція не розглядала. Гітлер сам намагався вирішити ці питання. Однак, Муссоліні який напередодні обіцяв Угорщині підтримку зумів умовити Гітлера додатковим протоколом розглянути угорські та польські вимоги до Чехословаччини. Учасники конференції визнали вимоги справедливими, бо вони базувалися на «етнічній основі» і рекомендували вирішити їх шляхом переговорів між урядами трьох країн. Якщо протягом трьох місяців проблема не буде вирішена то стане предметом обговорення наступної наради голів урядів чотирьох країн.

Німеччині не був вигідний спільний польсько–угорський кордон. Це випливає з доповідної записки керівника МЗС Німеччини Е. Верман на початку жовтня 1939 року, в якій запропоновано включити Підкарпатську Русь до складу незалежної Словаччини. Цілком очевидно, що відтягуючи питання про Підкарпатську Русь Німеччина намагалася посилити вплив на Угорщину.

Чехословацько–Угорські переговори щодо статусу Угорців в Комарно 13 жовтня 1938 року закінчилися провалом.14 жовтня угорський уряд оголосив про всезагальну мобілізацію, справа йшла до війни.

У цей же час відбулися зміни в самій Чехословаччини. Словаччина 6 жовтня, а Підкарпатська Русь 11 жовтня отримали статус автономії. З середини жовтня 1938 року німецькі політики почали роздувати ідею створення «української держави в Карпатах» як центра українського національного руху. Це забезпечило б Німеччині посилення впливу на Польщу. Міністр Підкарпатської Русі Е.Бачинський на переговорах з Рібентропом і Й. Тісо постійно виступав за самостійність Підкарпаття. 21 жовтня Муссоліні погодився, щоб кордони ЧСР та Угорщини визначила німецько–італійська арбітражна комісія, з третім членом Польщею. 23 жовтня Угорщина подала ультиматум до уряду ЧСР з вимогою передачі спірних територій до 27 жовтня з проведенням плебісциту населення, реалізацією права Русинів на самовизначення.

Арбітраж відбувся в Відні 2 листопада 1938 року. Арбітраж проводили лише представники Німеччини (Й. фон Рібентроп, Е. Воерман, П. Отто Шмідт, та ін.) та Італії ( міністр закордонних справ Г.Чіяно ді Корелаццо, Б. Аттоліко, М.Магістраті).

До Угорської делегації входили міністр закордонних справ Калман Каня та П. Телекі. Інтереси Карпатської України та Словаччини представляли делегація з федерального міністра закордонних справ Ф. Хвалковський, І. Крно. Неофіційно інтереси Підкарпаття представляла делегація очолювана А. Волошином, а Словаччини Й. Тісо.

О сьомій вечора після нарад Рібентропа та Чіяно було оголошено рішення: для Карпатської України залишено Севлюш з околицями, але втрачено Ужгород, Мукачево, Берегово зберігши українські села.

Евакуація мала закінчитися 10 листопада. Документи підписали Рібентроп та Чіяно. Рішення Віденського арбітражу проведено в життя без проволоки. 10 листопада. Угорські війська ввійшла на спірні території. Таким чином, міжнародна політика 1938 року щодо Чехословаччини виявилася зрадницькою з боку Англії і Франції, загроза з боку Німеччини та

З іншого боку послаблення ЧСР дало змогу закріпитися самостійності Карпатській Україні в боротьбі за незалежність від інших держав й стати центром Українського національного руху.

1938 рік для Чехословаччини став важким. Міжнародні територіальні домагання, виступи національних меншин підірвали єдність ЧСР. У таких умовах в Підкарпатській Русі політичні рухи русофільської та українофільської орієнтацій боролися за досягнення автономії, особливо на фоні небажання властей втілювати закони ЧСР від 1937 року про перший етап автономії. Ці дві течії в політичному русі Закарпаття йшли на з'єднання за для досягнення спільних дій у досягненні автономії. 1 травня до підкарпатської Русі приїхала делегація «Карпаторуського Союзу» –однієї з найвпливовіших емігрантських організацій США. Голову союзу І. Попа та інших зустрів А. Бродій, який їх супроводжував.

29–31 травня 1938 року відбулося спільне засідання лідерів Першої Руської (Української) Центральної Ради братів Бращайків, С. Клочуряка, А. Волошина, Ю. Ревая. З боку русофілів були присутні А. Бродій, С. Пещак, Фелдешій, Геровський та ін. Кількакратні спільні наради довели нарешті до узгодження позицій. На зібраннях проголошували традиційні автономістські лозунги: створення Підкарпатського міністерства у Празі, підпорядкування місцевої адміністрації губернатору, приєднання до Підкарпатської Русі всіх територій заселених Русинами.

Цей чисто тактичний маневр Першої ЦР(У)НР цілком вдався і вийшов на користь Підкарпаття. Президія ПЦР(У)НР висунула до уряду Чехословаччини вимоги широкої автономії, проведення виборів до сойму Підкарпатської Русі до 30 листопада, організація міністерства у справах Підкарпаття та ін.

У червні 1938 року перед комунальними виборами Олексію Геровському вдалося об'єднати в «Русский блок» Автономно–Землеробський союз і Аграрну партію. До блоку увійшли А. Бродій, Ю. Фельдешій, П. Косей, П. Жидовський. Однак у комунальних виборах 16 червня 1938 року, що відбулися в 61 містечках і селах українофільські кандидати від Першої ЦР(У)НР перемагають, хоча з незначним відривом.

26 червня, 6 та 13 серпня відбулися гучні з'їзди Першої ЦР(У)НР, відповідно в Перечині, Великій Копані й Рахові, де навіть в Рахові вперше співається гімн «Ще не вмерла Україна». Масові акції з вуличними демонстраціями супроводжують з'їзди.

У липні 1938 року прем'єр–міністр ЧСР М. Годжа після зустрічей з губернатором Підкарпатської Русі К. Грабарем, Ю. Реваєм та Е. Бачинським заявив, що уряд не заперечуватиме, якщо вибори до автономного сойму відбудуться до кінця року.

Вже 24 серпня 1938 року С. Фенцик від імені Руської Національно-Автономної Партії передав місії Рансінера меморандум, в якому представникам уряду Великобританії нагадувалося про невиконання владою ЧСР своїх обов’язків по відношенню до підкарпатських русинів.

Молодь стала активно відстоювати вимоги самостійності Підкарпаття та оборони від агресії диверсійних груп з боку Угорщини та Польщі.

На конгресі Першої ЦР(У)НР молоді учасники С. Росоха, І. Рогач та

В. Івановчик вирішують заснувати напівмілітарну організацію «Українська Національна Оборона». Провід УН Оборони вибраний у такому складі:

Голова – В. Івановчик, організаційний референт – І.Рогач, секретар – С. Росоха, члени – Д. Климпуш, Ю. Шпилька, І. Коперльос, В. Деха та ін.

Ціллю організації було «об’єднання української молоді та молодих духом людей для оборони українських природних прав і спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення».

У такій ситуації 7 вересня делегація Першої ЦР(У)НР на чолі А.Волошина на аудієнції у прем'єра ЧСР Мілана Годжі, ставить рішучу вимогу повної реалізації постанов Сен–Жерменського договору відносно автономії Підкарпатської Русі, гостро протестуючи проти закону 417/37 про так званий

«перший етап» автономії.

Паралельно з Першою ЦР(У)НР О. Геровський за підтримки Русофілів 13 вересня передав голові уряду М. Годжі ще один меморандум з пропозиціями щодо автономії.

Міжнародна ситуація навколо ЧСР загострялася. Всередині це відбилося на посиленні жандармського контролю та диверсіями польсько-угорських терористичних груп.

Після повідомлення делегації Першої ЦР(У)НР про неуспішність поїздки ширша крайова конференція Першої ЦУН Ради, що відбулася 14 вересня в Ужгороді, приймає постанову не вести подальших переговорів і не висилати більше делегацій до Праги доки центральна влада не запропонує конкретний проект закону про введення автономії Підкарпатської Русі в життя. Після цього міністр Задіна виголосив прокламацію уряду ЧСР, в якій празький уряд обіцяє провести вибори до сойму автономної Підкарпатської Русі.

21 вересня 1938 року вперше в Підкарпатської Русі представники обох політичних орієнтацій підписали спільну декларацію, яку було вручено уряду ЧСР та дипломатичним представникам західних держав у Празі. Правда Е.Бачинський цей меморандум подав від імені «Русского блока».

У цьому документі були вимоги персональних змін на керівних посадах у краї, представництва Русинів у центральному уряді в Празі, приєднання Пряшівщини та надання допомоги населенню верховини.

У складній міжнародній політичній ситуації ЧСР 23 вересня генерал Ян Сіровський оголошує загальну мобілізацію. Населення з ентузіазмом сприймає це повідомлення й вступає до лав Чехословацьких військ. З зростанням вимог автономії Словаччини перебудова ЧСР із унітарної в федеративну республіку стала реальною необхідністю. Одразу ж після підписання Мюнхенської угоди переговори між Прагою і Підкарпатськими лідерами відновились.

Після тривалих переговорів Я. Сирового з лідерами «Руського блоку».

4 жовтня Івана Парканія, секретаря – радника президента ЧСР у справах русинів призначено міністром у справах Підкарпатської Русі.

Переговори щодо формування автономного кабінету почалися 10 жовтня 1938 року Представники Першої ЦР(У)Н Ради А. Штефан, Ф. Ревай, А. Волошин, С. Клочуряк надсилають спільну телеграму до представників ультимативного змісту: «Українська Народна Рада домагається негайного іменування Підкарпатської влади. В противному разі повертайтеся додому до чотирнадцятої години».

Рада Міністрів ЧСР 11 жовтня погодилася призначити для Підкарпатської Русі трьох міністрів, одного уповноваженого міністра для переговорів із Словацьким урядом у справі врегулювання закарпатсько–словацького кордону і двох статс секретарів. З огляду на рішучість Закарпатців, прем'єр Чехословаччини генерал Сирові затверджує перший уряд сфедерованої з Чехами і Словаками автономної Підкарпатської Русі в такому складі:

– А. Бродій – прем’єр та міністр освіти (шкільництва).

– Е. Бачинський – міністр внутрішніх справ

– Ю. Ревай – міністр комунікацій та транспорту,

– С. Фенцик – міністр без портфеля,

Статс–секретарі:

– А. Волошин – з питань охорони здоров'я і соціального забезпечення,

– І. П'єщак – в питаннях юстиції.

Від цього часу Чехословаччина ставала федерацією. Юридично федеративний устрій парламент ЧСР затвердив 22 листопада 1938 року зі змінами до конституції, доповняючи її постановами про федеративний устрій та окремої конституційної грамоти «Закону про автономію Підкарпатської Руси».

Згідно з цим законом, вибори до першого сойму Підкарпатської Русі мали відбутися до п'яти місяців після вступу в дій цього закону, а першу сесію сойму мав скликати президент Чехословакії найбільше ніж за місяць після виборів. Передбачалося, що в майбутньому членів уряду Підкарпатської Русі мав призначати президент федерації на основі пропозицій Президії сойму. Вирішення остаточної урядової назви країни та мову навчання залишено в компетенції Сойму.

Ця грамота почала діяти з 16 грудня 1938 року.

Отже, важкий шлях вимагань автономії, боротьби за її здобуття двох політичних течій, затяжних переговорів завершився здобуттям автономії, формуванням автономного уряду та юридичного оформлення уряду Підкарпатської Русі.

Складна й тривала боротьба за автономний статус Підкарпатської Русі принесла свої плоди. 11 жовтня 1938 року, Рада Міністрів ЧСР погодилася призначити для Підкарпатської Русі трьох міністрів, одного уповноваженого міністра для переговорів з словацьким урядом у справі врегулювання Закарпатсько–словацького кордону і двох статс секретарів, що практично означало формування уряду автономної Підкарпатської Русі.

Персональний склад Ради Міністрів автономного Підкарпаття такий:

– А. Бродій – прем’єр та міністр освіти (шкільництва), міністр федерального уряду в справах Підкарпатської Русі ;

– Е. Бачинський – міністр внутрішніх справ

– Ю. Ревай – міністр комунікацій та транспорту,

– С. Фенцик – міністр без портфеля,

Статс–секретарі:

– А. Волошин – з питань охорони здоров'я і соціального забезпечення,

– І. П'єщак – в питаннях юстиції.

Відразу ж 12 жовтня 1938 року А. Бродій та інші члени прилетіли до Ужгороду з Праги. Е.Бачинський відбув на переговори в Комарно щодо врегулювання Чехословацько-Угорських територіальних проблем. С. Фенцик поїхав до Пряшева для вирішення питання кордону між Підкарпатською Руссю й Словаччиною.

Перше засідання Ради Міністрів Підкарпатської Русі відбулося в Ужгороді. На засіданні державні секретарі А. Волошин та І. П'єщак склали Бродію присягу. Розглядалися правові повноваження уряду. Зважаючи на неврегулювання цього питання було вирішено вимагати для себе тих же прав, які отримала виконавча влада в Братиславі. Боротьба за посади закінчилася розподілом функціональних обов'язків між міністрами. Прийнято рішення, що розпорядження автономного уряду, які є загальнообов’язковими для виконання на території краю (крім армії і прикордонної охорони) будуть публікуватися в офіційному часопису під назвою «Урядовий Вісник».

Невирішеність питання про офіційну мову зумовила вихід часопису Руською та Українською мовами.

В перериві засідання уряду 18 жовтня 1938 року основна увага зверталася на переговори з Прагою та Словаччиною щодо кордонів Підкарпатської Русі. Загострення ситуації з Угорщиною, зрив переговорів в Комарно зробили ситуацію навколо Підкарпатської Русі майже критичною. Угорщина готувала збройним шляхом вирішити питання щодо Підкарпатських земель.

Друге засідання автономного уряду в Ужгороді 18 жовтня було присвячено переважно розгляду територіальних питань. Заслухавши доповідь про ситуацію на Пряшівщині та переговори про кордони зі словацьким урядом, затвердили комісію для подальших переговорів. До комісії ввійшли М. Фаринич – експерт з філології, П.Сова – з етнографії, С. Гойдич – з статистики та Т. Райкович – з питань релігії.

Репресії прем'єра Словаччини щодо організаторів руху за об'єднання східнословацьких районів з Підкарпатською Руссю викликали хвилю обурення, як серед урядовців так і серед простого населення.

Після того заслухали доповідь Ю. Ревая про його переговори з міністром закордонних справ ЧСР Хвалковським. Міністри постановили найближчим часом видати розпорядження про заборону вивозу з території краю державного і приватного майна. Члени уряду також заслухали А. Волошина про організацію Підкарпатського центру соціального забезпечення.

Важливе для Підкарпатської Русі питання шкільництва також було розглянуто. Рада міністрів прийняла рішення про ліквідацію чеських шкіл у тих населених пунктах де не було передбаченої законом кількості чеських дітей шкільного віку. Характерно, що це рішення не покращило якість шкільної освіти.

Чітка орієнтованість деяких членів уряду на Німеччину вплинула на рішення уряду про дозвіл діяльності «Дойче Партай» та розповсюдження книги Гітлера «Майн Кампф».

Варіантами боротьби за єдність Підкарпато–Руських земель висунула звернення до Німеччини та Італії з проханням залишити Ужгород та Мукачеве належними до ЧСР, бо саме ці міста складають основу економічного і культурного потенціалу краю.

Наступного дня, 23 жовтня на засіданні уряду прийнято рішення про звернення до народу та сусідніх держав з проханням дозволити вирішити питання про цілісність Підкарпатської Русі самому народу.

Різні політичні сили в краї ідею плебісциту сприйняли неоднозначно. ЦРНР цю ідею підтримало, що було характерно для русофільської політичної течії. Підтримали ідею плебісциту Автономно–Землеробський Союз, РНАП, «Национальный Союз Русской молодежи» та інші русофільські організації, а також Мукачівська Греко–Католицька та Православна єпархії.

Проти ідеї плебісциту в Підкарпатській Русі виступила Перша Р(У)РЦНР лише 26 жовтня 1938 року. На засіданні Першої Р(У)РЦНР було вирішено не протестувати проти повернення етнографічно близьких районів Угорщині, але проти плебісциту і за збереження цілісності ЧСР в рамках федерації.

Водночас проукраїнські сили намагалися заручитися підтримкою Німеччини для захоплення влади в автономії. Внутрішня боротьба в автономії ще більше загострювала ситуацію.

Ідея плебісциту обговорювалася 25 жовтня 1938 року в Празі, але однозначно була відкинута. Плебісцит на спірних територіях рівнозначно міг привести до підтримки населення ідеї приєднання цих земель до Угорщини під тиском угорських терористичних груп, які постійно тероризували населення.

Фактичне порушення конституції ЧСР урядом А. Бродія, погрожування плебісциту під міжнародним контролем зумовило прийняття рішення уряду ЧСР про арешт А. Бродія. Так як Бродій в той час перебував в Празі то його відразу ж 26 жовтня заарештували за офіційним звинуваченням у державній зраді на основі статті 6 Закону «Про Охорону Республіки». Для доказів зрадницької діяльності А. Бродія було проведено обшук помешкання.

Тим часом в Ужгороді йшла боротьба за владу. Чехословаччина звернула увагу на посилення позицій Першої Р(У)РЦНР в Підкарпатті, і центральний уряд вирішив зробити ставку на А. Волошина і той 26 жовтня 1938 року склав за допомогою телефону урядову присягу. Уряд А. Бродія перестав існувати.

В основному уряд А. Бродія своєю діяльністю заклав підвалини для принципів роботи та організації управління наступним урядом А. Волошина.

Зрадницька політика голови уряду А. Бродія, його співпраця з Угорщиною в момент її вимог приєднання частини земель Підкарпатської Русі зумовили недовіру населення й центрального уряду до А. Бродія та прихильників Русофільства в Підкарпатському уряду. 26 жовтня уряд Чехословаччини видав розпорядження про усунення А. Бродія, С. Фенцика та І. П'єщака та про передачу повноважень прем'єра А. Волошину. Про це прем'єр–міністр ЧСР генерал Сировий повідомив Августину Волошину по телефону. Свідками складання присяги стали дивізійний генерал О. Сватек і віце-губернатор О. Бескид. Правда офіційне повідомлення з Праги до Президії уряду про звільнення А. Бродія з посади прем'єр–міністра Підкарпатської Русі та призначення на цю посаду Августина Волошина прийшла до Ужгорода 29 жовтня 1938 року Ю. Ревай, Е. Бачинський, який тимчасово усувався від справ. Ці урядовці попередньо вийшли з складу уряду А. Бродія за проугорську діяльність.

Створення українського уряду на чолі з А. Волошином викликало по всьому Закарпатті небувале піднесення. По всій території Підкарпатської Русі відбувалися маніфестації в підтримку влади. 27 жовтня спонтанно виникла тисячолюдна маніфестація в Ужгороді. В неділю 30 жовтня 1938 року по всьому Закарпаттю прокотилася хвиля демонстрацій. На маніфестаціях Закарпатці висловлювали протест проти приєднання частини території до Угорщини.

Активізувалися терористичні групи, і навіть дійшло до сутички в Ужгороді. Промови учасників маніфестації в Ужгороді транслювалися по радіо. В Мукачеві зібралися дві маніфестації. Прихильники попереднього уряду та Угорщини почали кидати каміння в прихильників нового уряду.

До Мукачева було введено танки які розігнали заворушення в місті.

Тим часом події у Відні розгорталися не на користь Підкарпатської Русі. Віденський арбітраж 2 листопада 1938 року за участю Рібентропа і Чіяно вирішив надати право Угорщині на території Південно–Західного Підкарпаття включаючи міста Берегово частину Ужгорода, Мукачева зберігши навколишні українські села. Відразу ж щодо цього рішення висунули протест українські організації в Закарпатті, Україні й за кордоном.

За закликом А. Волошина українці посилили працю над розбудовою національно-державного життя в новій столиці м. Хуст.

До заклику А. Волошина долучилася й Українська Народна Рада, видавши маніфест, що його опубліковано в останньому випуску газети «Нова Сводоба» в Ужгороді. В маніфесті звертається до народу з відомостями про захоплення Угорщиною спірних територій. В зверненні також йдеться про плани уряду по розбудові держави. До 10 листопада всі важливі інституції, все важливе майно треба було евакуювати.

НАСЛІДКИ ВІДЕНСЬКОГО АРБІТРАЖУ

Внаслідок Віденського арбітражу від Підкарпатської Русі на користь Угорщини відібрано територію площею 1523 квадратних кілометрів. На цій території знаходилось 97 населених пунктів і 26056 будинків. У них проживало 173233 чоловік, з яких 85 000 угорців, 40 тис. українців, 30 тис. євреїв і біля 20 тис. іншого неугорського населення. Потрібно зауважити, що до Угорщини у відсотковому відношенні відійшла основна частина інтелігенції – 11,40 %.

Українська еміграція з захоплених територій призвела до різкого зростання населення в м. Хуст з 17 до 30 тисяч чоловік.

Важливим наслідком відторгнення Угорщиною цих земель стало перекриття основної залізничної колії через Мукачево – Ужгород в напрямку на Словаччину, а також шосейних шляхів в тому ж напрямку.

Підкарпаття практично опинилося в транспортній ізоляції від решти ЧСР.

ХІД ЕВАКУАЦІЇ

Евакуація державних установ і мана з цих земель повинна була завершитись до 10 листопада 1939 року. Новий уряд А. Волошина переніс до Хуста свою канцелярію. Тоді, як українське населення клопоталося справами евакуації майна державних установ, національно-громадських інституцій та власного майна, Угорці й Русофіли організували банди для зриву процесу евакуації.

Члени УН Оборони, яка складалися переважно з Галичан, діячі ОУН, оформили військовий захист евакуації. Так вони відбили напад угорських банд під час евакуації майна «Просвіти» та будинку уряду в Ужгороді.

В Мукачеві евакуацію очолив С. Вайда. Майно спочатку відвозили до навколишніх сіл, які залишалися під Карпаторуською владою. Вивозили переважно на селянських возах, так як автомобілів не вистачало.

Ввечері 9 листопада евакуація закінчилася і вже вранці 10 листопада угорські війська ввійшли в отримали території. Разом з майном з захоплених угорцями земель до Підкарпатської Русі виїхало близько 50 тисяч українців, значна частина яких (переважно інтелігенція) поселилася в Хусті.

Після 10 листопада 1938 року віце–губернатор О. Бескид звільнив з посад велику групу чиновників, які залишилися на територіях, що ввійшли до Угорщини.

В місті Хуст, який став новою столицею Підкарпатської Русі було організовано державний апарат. Тут уряд завершив свою реорганізацію, розпочату ще в Ужгороді.

Уряд складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ, освіти, суддівства (юстиції) і комунікації. Кожне окреме міністерство мало декілька ресортів (відділів). Колишній краєвий уряд, що його ще евакуйовано з Ужгороду виявився в адміністрації зайвим і його ліквідовано, хоча формально ліквідовано рішенням уряду лише 26 грудня 1938 року.

Міністерство юстиції, що належало до компетенції прем'єр–міністра, очолив радник А. Дудка. Пізніше при цьому відомстві утворена комісія на чолі з В. Комарницьким, яка займалася юридичною термінологією «спеціально для Карпатської України».

Міністерство культури, шкільництва та народної освіти було в руках самого прем'єра, яке очолив радник А. Штефан. Обидва мали великий досвід у цій справі і нею надзвичайно дорожили, знаючи її важливість для народу.

А. Штефан негайно взявся за покращення системи освіти, утворивши ряд гімназій в Рахові, Сваляві, Перечині та ін. Торгову академію перенесено до Сваляви. Збудовано нові українські міські школи.

Важливою діяльністю цього міністерства була релігійна опіка.

Єпископ Крижевицької Греко–Католицької єпархії інформував Конгрегацію Східної Церкви про відсутність у чотириста тисячної групи віруючих Єпископа.

14 листопада Папа Римський Пій ХI прийняв на аудієнції Єпископа Нярадія і слідуючого дня, Свята Конгрегація для Східної Церкви видала декрет в якому призначено нового єпископа Діонісія Нярадія до Хустської Єпархії.

Міністерство культури, шкільництва й народної освіти мало в своїй юрисдикції справи національних меншин. Усі існуючі школи національних меншин були збережені й утримувалися державою, чи приватними коштами.

28 грудня 1938 року прем'єр прийняв делегацію єврейських релігійних громад і сіоністичних організацій з послом Хаїмом Кугелем у проводі, які висловили свою лояльність урядові Підкарпатської Русі.

Міністерство комунікацій і господарства очолив Ю. Ревай. Це відомство мало вісім ресортів: господарство, фінанси, залізниці, поштовий, телефонний та телеграфний зв’язок, охорони здоров'я , торгівля і промисловість , громадські роботи і соціальна опіка.

Щоб дізнатися про справжній стан автономії та її потреби, міністр – Ю. Ревай в супроводі своїх співробітників-експертів, зокрема інженера Л. Романюка, О. Мурата та ін. відбув кілька інформаційних поїздок у найбільш потребуючі райони Підкарпаття. Висновки були слідуючи: недоступність транспортного сполучення, довозу харчів, можливість широкого експорту лісу та солі.

Уряд Карпатської України доклав чимало зусиль щоб покращити транспортне сполучення й зв'язок, розбудовувати нові комунікації. Між Хустом і Пряшевом через Сваляву, Перечин і Великий Березний налагоджено транспортне сполучення військовими автомобілями та державними автобусами. Вироблено план будівництва залізниці з Хусту через Довге й Сваляву, до Перечина. Реально плани почалися реалізувати в кінці 1938 року з початком будівництва автомобільних та залізничних шляхів.

На початку березня 1939 року з Угорським урядом узгоджено про транзитний переїзд по угорській території поїзду Хуст – Прага, та Тересва –Костолани – Будапешт – Мукачево –Львів. Через Угорщину допускалися перевезення людей лише в закритих вагонах. Узгоджено й з Румунією про пропуск поїздів в напрямку Ясіня.

Однією з невідкладних проблем, яку необхідно було вирішити якомога швидше була електрифікація. Територія краю електрифікована лише частково. У Хусті цією справою займалося товариство «Карпатські електральні». Воно мало у власності малі електростанції в Ясінях та Воловому. В 1939 року повинна була почати діяти електростанція в Оноківцях.

Складна була обстановка в сфері медичного обслуговування.

Особливо не вистачало кваліфікованих кадрів. У медицині робилися певні заходи для поліпшення її стану. У Севлюші відкрилися курси для акушерок. Будувалися нові лікарні у Рахові, Великому Березному.

Відділ інформації при Президії влади Карпатської України очолював В. Комарницький. Засадниче завдання внутрішньої інформації населення виконувала преса. Газета «Нова Свобода» , як орган УНО була фактично урядовим часописом. Важливими часописами були газети «Наступ», «Карпатська Україна» – для селянства та ін.

Отже, автономний уряд А. Волошина приділяв значну увагу вирішенню наболілих економічних, культурних та інших проблем. Однак, брак коштів, активна політична діяльність та багато складних як внутрішніх так і зовнішніх факторів не дали можливості уряду цілковито зайнятися проблемами народного господарства та культури.

 ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА УРЯДУ

Одним з основних завдань Хустського уряду стало наповнення змістом тих автономних прав, які Підкарпатська Русь як суб'єкт федеративної Чехословаччини здобула після 11 жовтня.

У галузі державного права Кабінет Міністрів і його ресорти видавали нормативні акти різної форми та створювали систему державного управління. 14 листопада 1938 року Президія Ради Міністрів Підкарпатської Русі прийняла рішення про створення служби безпеки. Додатковим розпорядженням ця служба виводилася зі структури міністерства внутрішніх справ і ставала підзвітною лише голові уряду. 15 листопада Президія поліційної Дирекції в Хусті звернулася до автономного уряду з приводу створення в цьому місті управління поліції.

Влада погодилася з цією пропозицією 16 листопада і 16 листопада міністр внутрішніх справ Е. Бачинський приступив до виконання обов'язків, підписав розпорядження про реорганізацію свого відомства й утворення в ньому чотирьох відділів. 18 листопада А. Волошин видав розпорядження про організацію біля Рахова концтабору, який мав почати свою роботу з двадцятого листопада. До концентраційного табору мали засилатися дезертири та втікачі з-за кордону, особи які провиняться проти «інтересів держави» та злочинці.

Уряд Підкарпатської Русі також взявся за реорганізацію власної адміністрації, в нових умовах розмежовуючи всі ділянки життя автономії в компетенцію відповідних міністерств. Потрібно було негайно провести розмежування нових адміністративних округ, зокрема тих, що їх частини були окуповані угорцями, як Чинадіївського (раніше Мукачівського), Середнянського (Ужгородського) та інших. У зв’язку з цим було в деяких районах провести й реорганізацію нотаріальних волостей.

Голова Президії міністерства внутрішніх справ, О. Павлюх досить непогано справлявся з цими обов’язками. Зокрема гостро стояло питання розбудови столиці та передачі в найкоротшому часі керівництва округ і волостей в руки українських адміністраторів. Багато чеських працівників адміністрацій почало масово вчити Українську мову щоб залишитися на своїх місцях.

Перебравши на себе всю повноту влади в автономії уряд посягнув на ще одне порушення конституційного закону ЧСР видавши розпорядження від 30 грудня 1938 року про встановлення офіційної назви автономії «Карпатська Україна», яка мала вживатися поряд з старою назвою «Підкарпатська Русь».

Це розпорядження практично порушило положення конституційної грамоти ЧСР щодо Підкарпатської Русі. Адже за цією конституційною поправкою назву автономної території мав призначити сойм.

Отже, реформа місцевого управління спираючись на ідеї загальнодемократичних принципів фактично переростала в вертикально ієрархічну структуру виконавчої влади авторитарного типу, що було характерною тенденцією того часу під тиском зовнішньо і внутрішньо політичних обставин.

Окремо варто розглянути організацію судової системи та судочинства та спроби її реорганізації.

До отримання автономії Підкарпатської Русі функціонувала така модель судової системи: окружні суди – крайовий суд в Ужгороді – «Підкарпатський відділ» Верховного суду ЧСР в Кошице.

Після отримання автономії Підкарпатської Русі відбулися важливі зміни. 9 листопада 1938 року Верховний Суд республіки перенесений в село Лавочне. 14 листопада міністерство юстиції в Хусті отримало від управління краєвого суду Пежанського листа, в якому повідомляється, що краєвий суд та прокуратура перенесена з Ужгороду до Великого Березного.

Наступ угорської адміністрації зумовив перенесення судових установ. Ужгородський окружний суд перенесено в село Анталовці, а частково до В. Березного. Евакуйовано весь маєток судових установ. Мукачівський окружний суд евакуйовано до Сваляви.

Запропоновано роздроблення великих окружних судів на малі окружні суди під керівництвом одного–двох суддів для опрацювання справ на околичних територіях та відсутність повного взаємозв’язку цих судів, зважаючи на розірваність комунікацій. Президія Верховного суду в с. Лавочне 9 грудня 1938 року прийняла рішення про структуру окружних судів на територіях які залишилися від окружних судів в містах Ужгород і Мукачево. Замість них засновувалися окружні суди у Великому Березному (рештки Ужгородського та частину Мукачівського округів), у Нижніх Верецьках (частина Мукачівського округа), та в с. Іршава (частина Мукачівського округу з селами Завидово, Лалово, Арданово, та ін.). В якості вищих судових інстанцій для окружних судів були створені два краєві суди у В. Бережному та Хусті. .

Отже, вимушена реформа судової системи, її територіальної компетенції, складу судів призвело до неоднозначних наслідків. Суди позбавилися можливості розгляду деяких справ, особливо в сфері безпеки республіки, зросло свавілля й політичне переслідування з боку чиновників і фактично судова система втратила незалежність як окрема гілка влади.

З іншого боку позитивним досягненням у судовій реформі було впорядкування судової системи на територіях які були підмандатні колишнім окружним судам в Ужгороді й Мукачеві та відновлення судової влади на всій території Карпатської України.

НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Для повної реалізації автономних прав Карпатської України було зроблено майже все урядом А. Волошина крім скликання Сойму.

За нормативними актами ЧСР Сойм мав скликатися після проведення виборів, правове регулювання процедури яких, скликання й компетенція законотворчості Сойму розглядалася в Сент–Жерменському мирному договорі 1919 року та в Конституційному законі ЧСР від листопада 22 листопада 1938 року. Зокрема в пункті дев'ять цього закону визначалося «законодавчу владу на територію Підкарпатської Руси, обраний загальним, безпосереднім, таємним принципом пропорційного представництва».

Для реалізації цього пункту закону почалися підготовка до проведення виборів. 12 січня 1939 року А. Волошин підписав «Оголошення міністерства внутрішніх справ в Хусті про розписання виборів до першого Сойму Карпатської України». Вибори призначалися на 12 лютого 1939 року.

Кандидатські листки потрібно було подати до 12 години голові кураєвої виборчої комісії в Хусті.

Уряд Волошина пішов на максимальне ускладнення вільних виборів.

Для цього, по перше, формування виборчої комісії та призначення її голови затягувалося близько тиждень. Лише 16 січня вийшло розпорядження уряду про призначення головою виборчої комісії старшого комісара політичної управи П. Калинюка. По–друге, сама публікація оголошення про призначення виборів до Сойму Карпатської України вийшла лише 18 січня в газеті «Нова Свобода».

В документі від 16 січня про призначення голови виборчої комісії посилалося на розпорядження уряду про вибори до Сому яке надруковано 18 січня. Самою противоречністю та заплутаністю цих дій, уряд намагався перешкодити опозиційним партіям та організаціям взяти участь у виборах.

Побоювання уряду щодо впливу опозиційних партій в новому сомі були цілком реальними. Популярність Русофільських та Угрофільских організацій була високою. Досить лише згадати спровоковану Русофілами сутички жителів у с. Іза з січовиками на початку січня 1939 року.

Незважаючи на перешкоди, так звана «Група Подкарпатских Русинов» спромоглася вчасно подати заявку на участь у виборах. Крайова виборча комісія її зареєструвати відмовилася. Це вмотивовувалося такими порушеннями:

1. Лист не був представлений від зареєстрованої політичної партії (виборчий закон ЧСР ч.126-127), а «Група Подкарпатских Русинов» ніде не була зареєстрована як політична партія.

2. Представник цієї групи не надав відповідну схему грошей на друк виборчих бюлетенів.

3. До кандидатських прізвищ були включені особи, які не давали на те своєї згоди, бо були включені в виборчий список УНО.

кандидатів подано від м. Хуст, з районів кандидати представляли найбільші населені пункти. Кілька кандидатів були нібито від національних меншин і їх імена та прізвища подані латиницею.

Для популяризування УНО та кандидатів виборчого списку почалася виборча кампанія. Її вели осередки УНО, Карпатської Січі та емігранти. Для пропаганди були широко використані анти угорські настрої населення, і так загострені нападами угорських диверсантів та терористів. В останній перед виборами тиждень УНО організовано 98 публічних зборів.

31 січня засідання УНО розподілило агітаторів по автономії. Головою пропаганди призначено Комаринського. Масово використовувались плакати та агітки. Штаб УНО розміщувався в канцелярії уряду. На плечі І. Шерегія спадала вся адміністративно–організаторська робота. Люди самі вигадували гасла і способи агітації, пишуть і розношують агітки. В. Комаринський подав гасло, яке стало основою виборчої кампанії – «змагання за білий прапор». Вивішування білого прапора – ідея А. Волошина, яка передбачала умовний знак для зображення перемоги кандидатського списку УНО в населеному пункті з 98 відсотками голосів.

Чеська Народна Рада 9 лютого 1939 року видала заклик, в якому закликала підтримати на виборах Українську владу уряду А. Волошина, тобто УНО. Що особливо було дивно , заклик підписав відвертий Русофіл генерал Л. Прхала. Але, цей заклик не був сприйнятий в чеських колах Карпатоукраїнського населення.11 лютого всі кандидати роз’їхалися для агітації на околиці. Наприклад, Ф. Ревай відбув на Гуцульщину. Всього в той день відбулося близько шістдесяти агітаційних зборів. Під вечір більшість кандидатів зібралися в Хусті, де мали бути присутні при підрахунку голосів та оголошенні результатів.

З боку Угорщини та опозиції проводилася антиагітація. 31 січня Угорці вислали вишколених агітаторів з провокативними листівками. В їхнє завдання входила антиурядова агітація та підбурення угорського та русофільського населення на повстанську та терористичну діяльність. Отже, передвиборча підготовка влади йшла в напрямку збереження її монополії в законодавчому органі – Соймі, для цього уряд пішов на утворення єдиної провладної партії УНО та недопущення інших політичних організацій до участі в виборах. Фактично право на демократичні вибори для населення було знехтовано.

Вибори пройшли в неділю 12 лютого 1939 року. На кожну дільницю проводом УНО призначено виборного комісара. Сам хід виборів істориками розглядався неоднозначно.

Члени УНО, які згодом писали про події періоду Карпатської України розглядали вибори однозначно як позитивний момент в розвитку демократії в Карпатської України. Всі вони вважають, що вибори пройшли чисто, ніхто ні на кого не впливав, засвідчено незначні порушення при виборчому процесі та рідкісні випадки фальсифікації, які істотно на результати виборів вплинути не могли.

Інші вважають, що вибори 12 лютого 1939 року це тотальна фальсифікація волевиявлення населення. Надзвичайно високий відсоток голосів (92, 4 %) за кандидатський список УНО відразу ж викликав хвилю критики ходу виборів.

Ширилися чутки, що за кілька днів до виборів усі виборчі комісари були викликані до окружних секретаріатів УНО, де отримували усні інструкції, щодо проведення намічених заходів 12 лютого.

Так, чи інакше за умов безальтернативних виборів процес виборів пройшов без значних ексцесів. Самі вибори, свідки подій описують як простий процес виборів, який особливо нічим не відрізнявся від попередніх виборів до парламенту Чехословаччини.

В результаті виборів всього проголосувало 263202 громадян з 284365 тих хто мав право голосу. За УНО проголосувало 244992 (92,4 %) голосуючих, проти 17752 (6,7 %). Недійсних бюлетенів визнано 2338 (0,8 %). Високу явку виборців пояснюється зацікавленістю населення своєю долею і бажанням виявити свою підтримку урядові на чолі А. Волошина, а висока явка проугорсько настроєного населення пояснювалась бажанням дати максимальну кількість голосів проти УНО. Інші пояснювали високу явку тотальною фальсифікацією результатів виборів.

Підрахунок голосів організовано в Хусті. Для оголошення результатів виборів в округах на балконі Січового готелю вивісили мегафони, через які цілий день оголошували результати голосування та про «вивішення білого прапора».

Вибори до Сойму Карпатської України закінчилися перемогою українських національних сил. В майбутньому Соймі мало засідати 32 посли, які пройшли по виборчому списку.

Згідно з артикулу п'ятого, пункту третього конституційної грамоти Чехословацької федерації президент республіки мав скликати Cойм на сесію не пізніше ніж після одного місяця після виборів.

Найбільш вірогідною датою скликання сойму було 2 березня в м. Рахові. Особливо протегував скликання Cойму в Рахові С. Клочуряк. За його словами, гуцульскі села навіть зобов'язувалися взяти на себе частину видатків. Щодо цієї події поштова служба навіть надрукувала поштові марки приурочені майбутньому засіданню Cойму в Рахові.

Але президент Е. Гаха всіляко затягував відкриття сойму. Це він також зумовлював неможливістю Рахова організувати зібрання Сойму. Тому було вирішено перенести скликання сойму до Хуста, хоча точна дата його скликання не визначалася.

Вже 28 лютого 1939 року стало відомо, що планове скликання Cойму 2 березня в Рахові не відбудеться. Новою датою скликання Cойму мало бути 9 березня в Хусті. Зважаючи на затягування президентом Гахою з цим питанням змусило з'їхавшихся послів в Хусті почати неофіційні наради, на яких розпочато підготовчу роботу до офіційної першої сесії Сойму. Всі чекали декрету Е. Гахи про скликання Сойму. Тільки 10 березня федеральний президент Гаха видав декрет про скликання сойму Карпатської України на засідання на 21 березня 1939 року.

Так довго чекати не довелося, зважаючи на загострення політичної ситуації в Чехословаччині А. Волошин настирливими вимогами добився перенесення дати скликання сойму на 15 березня 1939 року.

Отже, боротьба уряду Карпатської України за якнайшвидше скликання сойму, постійними відтягуванням президента федерації Е. Гахи скликання сойму вирішилося лише завдяки погіршенню внутрішньої ситуації в ЧСР та завдяки вдалому компромісу.

Шляхом компромісу між федеральним президентом Е. Гахою та головою Підкарпатського уряду А. Волошином засідання Сойму було назначено на 15 березня 1939 року.

Скликання Сойму ускладнювалося сутичками між чеськими військами генерала Прхали та військами Карпатської Січі, підготовкою Угорщини до наступу на Карпатську Україну. Найскладнішою проблемою в підготовці сойму були бої січовиків з чеськими військами в Хусті в ніч з 13 на 14 березня 1939 року.

Січовики в ніч на 14 березня після третьої години ночі блокували урядовий будинок, жандармське управління, пошту та вокзал.

Щодо причин цих подій існують різні точки зору. Одна сторона вважає, що це був бунт проти влади, і він готувався заздалегідь. Наводяться документи слідчої комісії Президії Української Народної Ради від січня 1939 року в якому згадується про нібито підготовку перевороту. Ще 19 січня 1939 року було зафіксовано таємну нараду верхівки Карпатської Січі, де нібито було вирішено змістити уряд десь у середині березня.

Ситуація ще більше загострилася, коли десь о полудні в Хуст дійшла звістка про проголошення незалежності Словаччиною та розпаду Чехословацько–української федерації.

А. Волошин оголошує мобілізацію та призначає засідання Сойму на 15 березня за погодженням з президентом федерації, яке має початися о 16 годині. Генерала Сватека, який перебував у Сваляві призначено головним комендантом всіх збройних сил Карпатської України.

Сойм скликаний 15 березня 1939 року на 16 годину в приміщенні спортзали Хустської гімназії. Посли посідали на свої місця. Посередині стіни величезний герб Карпатської України: щит, що розділений на дві половини, а на ньому з лівого боку – чотири сині і три жовті рівні смуги, що заповнюють цілу половину, з правого боку – червоний ведмідь на срібному полі. Побіля герба з боків великі синьо-жовті прапори, вся зала в зелені, квітах, декорована національними прапорами, тризубами. Почалося засідання Сойму о 16:20. Прем'єр А. Волошин, як голова найвищого політичного форуму Української Народної Ради відкриває Сойм секретар Г. Кочерган зачитує програму відкриття. Голова УНРади констатує що з 32-х послів присутні тільки 22:

1. д-р Августин Волошин;

2. д-р Михайло Бращайко;

3. д-р Юлій Бращайко;

4. Іван Грига;

5. о. Адальберт Довбак;

6. д-р Микола Долинай;

7. д-р Мілош Дрбал;

8. Августин Дутка;

9. Іван Ігнатко;

10. Василь Клемпуш;

11. Микола Мандзюк;

12. Михайло Феделеш;

13. інж. Леонід Романюк;

14. Грігоріє Мойш;

15. Дмитро Німчук;

16. Юрій Пазуханич;

17. Федір Ревай;

18. д-р Степан Росоха;

19. Василь Шобей;

20. Августин Штефан;

21. о. Кирило Тулик;

22. Михайло Тулик.

Прем'єр відкриває засідання Сойму своє промовою, яку закінчує рядками одного з віршів Т. Шевченка. Кочерган зачитує результати виборів до Сойму. Проводятся вибори голови Сойму, на посаду якого кандидатами обран: М. Бращайка та А. Штефана. Голосування проходило виборчими листками. А. Штефан отримує – 20 голосів, М. Бращайко – 2. Головою Сойму обрано А. Штефана, який зачитує присягу. Присягає також голова уряду. Заступниками голови Сойму обрано Ф. Ревая та С. Росоху. Секретарями А. Дутку та А. Романюка. Впорядниками М. Тулика та Д. Німчука.

Сформовано п'ять комісій: конституційно–правову, культурно–освітню, фінансову, соціально–медичну та комісія для захисту Карпатської України. На цьому перше засідання закінчується. На кілька хвилин оголошена перерва.

Засідання друге

Засідання починається о 17:38. Розглядається законопроект поданий урядом про незалежність Карпатської України, державний устрій, назву, мову, прапор, герб та гімн. Референтом законопроекту виступає – М. Бращайко. За скороченою процедурою було зачитано О. Стебельским промову про значення законопроекту для майбутнього Карпатської України. Законопроект прийнято в першому читанні одноголосно. Голосування проводиться піднятими руками. Після цього М. Бращайко зачитує промову. Засідання завершується. Оголошується перерва.

Засідання третє.

Законопроект про незалежність Карпатської України прийнято в другому та третьому читаннях. Ось текст Закону:

«Закон ч. 1. Сойм Карпатської України ухвалив цей закон:

Пар. 1. Карпатська Україна є незалежною державою.

Пар. 2. Назва держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.

Пар. 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибираним Соймом Карпатської України на чолі.

Пар. 4. Державною мовою Карпатської України є мова українська.

Пар. 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

Пар. 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: чотири сині та три жовті смуги у лівому півполі і червоний ведмідь у срібному полі на правій стороні, а також тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові.

Пар. 7. Державний гімн Карпатської України є: «Ще не вмерла Україна».

Пар. 8. Цей закон обов’язує зараз із хвилиною його прийняття.

Частина 2.

Сойм Карпатської України ухвалив цей закон:

Пар.1 Сойм уповноважує уряд, щоб за згодою президента Карпато–Української Республіки видавав аж до відкликання розпорядження з силою законів.

Пар.2 Розпорядження видані за пар.1, мають бути предложені Соймові на його найближчім засіданні. Інакше тратять зобов’язуючу силу.

Пар.3 Цей закон обов'язує зараз від його прийняття. Значення цього закону було дуже велике. Карпатська Україна проголошувалася незалежною державою. Відтепер закарпатці могли самі розпоряджатися своєю долею, розбудовувати державність, стати центром всього українства. Однак зважаючи на складні зовнішньо політичні умови нападу угорських військ ця незалежність так і залишилася номінальною.

Сойм Карпатської України продовжував свою роботу.

Засідання четверте.

А. Волошин оголошує промову про вибори першого президента Карпатської України. Вибори проводяться виборчими листками. В результаті голосування одноголосно вибрано єдиного кандидата А. Волошина. З приводу цього в залі здіймається хвиля оплесків. Обраний президент зачитує текст присяги. Цим закінчується засідання.

Засідання п'яте.

Розпочалося розглядом законопроекту про повноваження уряду. Референтом виступає М. Бращайко. Законопроект передбачав надання урядові права видавати розпорядження які б мали силу законів, до остаточного їх затвердження Соймом. Голосування підняттям рук. Закон прийнято в першому читанні. Засідання закінчилося в 18:42.

На останніх шостому і сьомому засіданнях цей законопроект прийнято в другому та третьому читаннях.

Засідання Сойму закінчилося близько двадцятої години вечора. Сойм не розглядав заплановане питання про формування нового уряду.

Засідання сойму Карпатської України стало остаточним пунктом боротьби Закарпаття за незалежність, на короткотривалому засіданні були прийняті історично–важливі рішення, які формували структуру влади Карпатської України в умовах військового часу, і стали важливим здобутком всього українства в боротьбі за державність українського народу.

БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ОКУПАЦІЯ ЗАКАРПАТТЯ УГОРСЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ

Сусідня Угорщина, яка давно вже виношувала плани по захопленню Карпатської України почала їх реалізацію.

Донесення Д. Готвані уряду від 13 березня 1939 року свідчить, що угорська армія готувала наступ проти Карпатської України в трьох напрямках. Перша група військ – Східна, готова наступати на Королево – Хуст – Рахів – Ясіня. Головне її завдання – подолати опір січовиків і не допустити захоплення території Східних Районів Румунськими військами.

Друга група військ – Центр, місцем базування якої були міста Берегово і Мукачево, наступатиме в двох напрямках: на Іршаву – Білки – Довге до Нересниці з поверненням потім на Сваляву. Друга група мала рухатися в напрямку Свалява – Нижні Верецьки.

Третя група військ – Захід, яка базувалася в Ужгороді мала наступати на Перечин – Великий Березний – Ужок. Частина сил мала бути кинута в напрямку сіл Тур'я Ремети –Порошково. Командуючий просив уряд встановити контакти з Польщею, щоб та у разі потреби подала допомогу угорським військам.

Вже в листопаді 1938 року Угорщина планувала окупувати Підкарпатську Русь. Але Німеччина та Італія не були готові до можливої війни з Чехословаччиною і тому своїм політичним впливом на угорський уряд М. Горті змінила плани угорського нападу.

Під вечір 12 березня 1939 року А. Гітлер закликав до себе угорського посла в Берліні Д. Стояї та сказав, щоб той негайно їхав до Будапешту і особисто поінформував владу, що розвал Чехословацької федерації остаточний, а про долю Карпатської України Угорці можуть вирішувати самі. Це був натяк на дозвіл окупації.

Горті в своєму листі Гітлеру від 13 березня 1939 року зазначає, що угорські війська не можуть негайно почати наступ проти Карпатської України і виступлять лише десь після 16 березня. Він обгрунтовував це нібито неготовністю п’ятитижневих рекрутів, які стягнуті до кордонів.

Але Гітлер не задовольняється тим, що Горті хотів відкласти головний наступ, так як заплановано за німецьким планом операції «Грюн». Тому угорцям дано наказ розпочати наступ без проволоки. Гітлер хотів справити враження для світової громадськості, що Словаки як окрема нація проголосили незалежність, а Угорщина скористалася нагодою і окупували Карпатську Україну. У цій ситуації Німеччині нічого не залишалося, як окупувати Чехію та Моравію щоб не допустити чесько–словацької війни.

Про намагання Угорщини заручитися підтримки у справі окупації Карпатської України було відомо всім і давно. Уряд А. Волошина постійно балансував між чеським федеральним урядом, Німеччиною в якої випрошував підтримку й протекторат. Гітлер всіляко підтримував проукраїнську політику Волошина, що створювало уявлення про прихильність німецьких владних кіл до самостійної української держави.

В дійсності Карпатська Україна була розмінною монетою в політиці загравання Німеччини з Угорщиною. Побоюючись нападу Угорщини А. Волошин шукав шляхи для самооборони. Почастішали переговори уряду Карпатської України з Прагою про посилення контингенту військ, покращення її озброєння. Паралельно він веде переговори з Румунією, без відома федерального уряду. У цих складних умовах А. Волошин повністю переорієнтовується на Німеччину. В лютому 1939 року А. Волошин сприяє відкриттю в Хусті німецького консульства, яке стало центром обговорення всіх питань внутрішньої і зовнішньої політики Карпатської України.

Отже, Карпатська Січ на середину березня 1939 року була збройною силою, яка хоч і складалася з патріотів, готових до бою за Батьківщину, за українську державність, але булла позбавлена відповідних умов для виконання місії.

Уряд А. Волошина не зумів успішно організувати оборону та співпрацю сил ОНОКСу та чеських військ.

Січовики здійснили кілька спроб прорватися до Ужгорода, але були відкинуті угорськими збройними силами.

Найбільш інтенсивні бойові дії під вечір 14 березня 1939 року мали місце навколо Мукачева.

Ранком 15 березня 1939 року Угорська армія почала генеральний наступ. Найважливіший напрямок військ східної групи на Хуст, які отримали завдання захопити столицю і не допустити відкриття Сойму.

На засідання Сойму представник Угорщини приніс ультиматум командування, що хто до 16 березня до двадцятої години не складе зброї буде розстріляний на місці. Ультиматум відкинутий А. Волошином і всіма послами Сойму.

Отже, окупація Карпатської України угорськими військами провела межу існування державності Підкарпатських українців, захопила території на якій встановлено угорську адміністрацію та поліційну систему, яка проводила масові репресії проти населення Підкарпаття, особливо тих хто активно підтримував попередню владу і боровся за незалежність Карпатської України.

ВИСНОВОК

П'ятимісячне існування автономної Підкарпатської Русі як державного утворення у федерації з Чехами і Словаками мало величезне значення для українського народу, визначило приналежність Закарпаття до України.

Підкарпатська Русь, як автономна частина Чехословаччини була першими етапом на шляху державотворчих змагань. Протягом століть населення Підкарпаття відірване від усієї України, боролося за самостійність, возз’єднання з усією Україною.

Після Першої Світової Війни в Закарпатті зародилися державотворчі основи Підкарпатської Русі, ідея повної самостійності від сусідніх держав та приналежності Закарпатців до Українського народу постійно існували в розумі населення.

Невдала боротьба Підкарпаття за самостійність в 1918–1919 рр. продовжилася вже у складі Чехословацької держави. Двадцять років боротьби не минули марно, вони сплотили населення.

Закарпаття та політичні сили в боротьбі за державність і самостійність.

Сформування першого автономного уряду А. Бродія була великою тактичною перемогою Русинофілів. Помилковість напрямку Будапешта, нерозуміння відрази слов'ян Закарпаття до їх столітніх гнобителів угорців зумовило короткотривалу й неуспішну діяльність його уряду. Провал планів А. Бродія зруйнували багатолітній імідж та підтримку з боку населення, яке зробило різкий поворот в політичних симпатіях підтримавши українські організації та Український національний рух, який очолив А. Волошин – новий прем'єр сформованого 26 жовтня 1938 року Уряду.

А. Волошин цілковито підпорядкував уряд самостійницькій політиці Підкарпатській Русі, як держави яка отримала назву Карпатська Україна. Це державне утворення, діяла у винятково складних, як внутрішніх так і міжнародних умовах. Головною проблемою внутрішнього розвитку був розлад економіки, скрутне фінансове становище. У країні не вистачало предметів широкого вжитку, зростала спекуляція. Винятково складною була проблема постачання хлібом і жирами верховинських сіл. Особливо погіршилася обстановка після Віденського арбітражу, коли до Угорщини відійшли багаті на сільськогосподарські продукти низинні райони з містами Ужгород, Мукачево і Берегово. Це порушило всю комунікацію, все економічне життя. Позитивним моментом поділу Підкарпаття стала розбудова та посилення регіональних центрів та столиці м. Хуст. Це місто на довгі роки запам'яталося як центр незалежного Закарпаття, як серце всього регіону. Події пов'язані з розквітом цього міста надовго закарбувалися в пам'яті народу.

У діяльності уряду були як позитивні так і негативні, помилкові кроки. Новий уряд дав нову хвилю розвитку українському національному руху. Тисячі емігрантів з Галичини, з Західних Країн приїхали в Закарпаття. Все свідоме українське населення в цілому світі сплотилося для допомоги утвердження Карпато–Української держави. Емігранти з Галичини сформували значну частину політичної еліти Карпатської України. Особливо їх роль була відчутна в організації військового формування – Карпатської Січі, яка винесла на своїх плечах всю складність запеклої оборони Карпатських Українців проти угорських військ в березні 1939 року. Саме Галицькі емігранти до найвищого рівня розвинули прагнення Закарпатців до соборності з Україною та сформували ідею створення загальноукраїнської держави саме завдяки плацдарму - Карпатської України.

Великою помилкою уряду А. Волошина було ігнорування русинофільского та русофільського рухів, які ще залишалися потужною і досить масовою політичною силою. Вони й склали основу опозиційної й не завжди мирної боротьби проти уряду та його діяльності зокрема і установ загалом.

Вибори до Сойму Карпатської України стали апогеєм прояву тенденцій авторитаризму А. Волошина. Заборона діяльності всіх політичних партій та створення єдиної політичної організації Українського Національного Об'єднання, яке стало провідником влади на шляху до повного політичного контролю над законодавчою владою А. Волошином. Відверто безальтернативні вибори до Сойму показали вимогу часу, в складних зовнішньополітичних умовах авторитарність та однопартійність влади була єдиним виходом за збереження єдності Карпатської України та її політичної самостійності.

Винятково складною була міжнародна обстановка, в якій існувала Карпатська Україна. Створення автономної Підкарпатської Русі стало одним з наслідків послаблення Чехословаччини внаслідок Судетської кризи та відторгнення цих територій Німеччиною. Двадцять років обіцянок автономії за сильної, централізованої Чехословаччини нічого не дали, і лише в 1938 року з послабленням державної міці ЧСР проявилися автономістські, відцентрові тенденції. Закарпатські та Словацькі політики з вимогами автономії ще більше послабили Чехословаччину та її обороноздатність.

А. Волошин вів повну самостійницьку політику, все менше звертаючи увагу на федеральний уряд в Празі. Величезною стратегічною помилкою голови уряду була цілковита орієнтація на Німеччину в особі Гітлера в зовнішній політиці. Політика подвійних стандартів Німеччини, яка використовувала Карпатську Україну як розмінну монету в політичній грі з Угорщиною, була непомічена А. Волошином, що й стало причиною політичних прорахунків. А. Волошин настільки довіряв Гітлеру, що до останнього дня вірив, що Гітлер захистить Карпатську Україну і візьме державу Карпатських Українців під опіку Рейху. Лише в останній момент побачивши дійсний стан справ Волошин опинився в безвиході перед агресією Угорщини.

Самостійницька політика уряду А. Волошина досягла свого апогею на середину березня 1939 року, з остаточним розпадом Чехословацької федерації. Крок проголошення незалежності 14 березня 1939 року був вимушеним. Іншого кроку реально не було. Розпад ЧСР поставив територію Карпатської України в безвихідь перед угорською агресією. Офіційне оформлення незалежної держави – Карпатської України мало собою на меті ще й, по можливості, ускладнити агресію Угорщини як проти не «нічийної території», а як проти незалежної держави.

Проголошуючи незалежність Карпатської України А. Волошин відображав потяг українського населення краю до свободи.

У критичний момент, коли агресор почав наступати Карпатська Україна стала на мужній захист свого суверенітету. Збройні сили Карпатської України, в особі Карпатської Січі, чеська армія, яка знаходилася тут, населення багатьох міст і сіл виступили проти переважаючих сил Угорщини та блоку сил фашистських держав. Не маючи ніяких шансів побороти переважаючі сили противника захисники Карпатської України мужньо тримали оборону, вояки Карпатської Січі віддали за свободу своє життя. Всі хто хотів могли в той момент стати на оборону держави. Оборона ускладнювалася нестатком озброєння, боротьбою з чеськими військами та місцевим угорським населенням; розладнаність, відсутність єдиного командування зумовили швидку окупацію Карпатської України угорськими військами і встановити власну адміністрацію.

Трагічна доля Карпато–Української Держави збережеться в пам'яті віків.

Карпатська Україна – найбільше досягнення українців в боротьбі за незалежність і самостійність до дев'яностих років двадцятого століття.